Вітаю Вас на блозі вчителя трудового навчання!
Запрошую до співпраці педагогів-предметників, учнів та їх батьків, а також усіх зацікавлених осіб.
Ми виховуємо учня не як носія знань, а як людину, яка має жити в суспільстві і приносити йому користь.
В.О.Сухомлинський
«Недостатньо лише отримати знання, треба й ще їх уміти застосувати»
(Йоганн Вольфганг Гете, німецький поет, прозаїк, філософ ХІХ століття)
Думки різних людей, різних часів, а говорять про одне й і те ж, а саме:
1) про вміння жити разом;
2) вміння вчитися;
3) вміння діяти;
4) вміння жити взагалі.
Це і є «чотири стовпи» в освіті, які визначають основні напрями компетентнісного підходу до навчання та виховання.
Завдання школи – навчити жити. Ми повинні виховувати людину, здатну створити своє власне життя, здатну до самовизначення. Учні, які раніше озброювались лише системою знань, умінь і навичок, нині повинні бути підготовлені до життєдіяльності, здатні активно і творчо працювати, діяти, саморозвиватися та вдосконалюватися інтелектуально, морально і фізично. А це, фактично, і є виконання Закону України «Про Освіту», де говориться: «Метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей; формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, збагачення на цій основі інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу, забезпечення народного господарства кваліфікованими фахівцями». Зрозуміло, що саме за умови достатньої сформованості різноманітних інтересів, знань, умінь, життєвого досвіду особистості, мотивів на успішність у шкільному віці учень долучається з інтересом до навчання, праці та моделює наслідки власної майбутньої життєтворчості. Отже, життєва компетентність дітей – основа розвитку особистості. А результат навчання повинен забезпечити кожен учитель зі свого предмета на кожному уроці, плануючи навчальний процес – не тільки як процес засвоєння знань, оволодіння вміннями й навичками, але й процес формування компетентностей кожного учня, виховання його особистості, розвитку його суспільно-соціальної й творчої активності. Вплив особистості вчителя на формування життєвої компетентності учнів особливий. Тому учитель повинен ефективно працювати, професійно вдосконалюватися та творчо зростати, адже педагог не тільки той, хто все життя вчить, а й той, хто все життя вчиться. Формування життєвих компетентностей – це цілісний, поступальний процес, який виражається у залученні дитини до соціального досвіду, засвоєнні нею вже існуючих у суспільстві форм і видів діяльності. Розвинена і сформована особистість – це активний творець свого життя.
Сучасна школа повинна намагатися якомога більше готувати випускника школи для сучасного життя та діяльності. Життєві компетентності повинні давати можливість випускнику сміливо зустрітися з дійсністю, зайняти своє місце в житті, бути успішним.
Людина, яка хоче досягти успіху в сучасному світі, повинна мати певні здібності, зокрема:
1). Швидко діяти в нестандартних ситуаціях (сучасна діяльність вимагає від людей діяти в умовах ліміту часу, в ситуаціях, коли бракує досвіду);
2) . Вчитися все життя (сьогодні неможливо працювати за фахом усе життя, маючи лише одну освіту. Під час своєї діяльності необхідно самостійно набувати нових знань).
3). Працювати в сучасних інформаційних системах (інформаційні технології є джерелом та засобом спілкування. Без уміння працювати з інформаційними технологіями неможливо діяти й бути успішним), уміти здобувати, аналізувати інформацію отриману з різних джерел, застосовувати її для індивідуального розвитку і самовдосконалення.
4). Вступати в комунікацію (сьогодні неможливо сприймати себе як громадянина окремої держави. Це вимоги від громадян спілкуватись з громадянами різних країн. Треба вміти вислухати, зрозуміти, довести свою думку до співрозмовника), вміти працювати в команді.
5). Бути гнучким, мобільним, конкурентноздатним, уміти інтегруватись у динамічне суспільство, презентувати себе на ринку праці.
6). Критично мислити.
7). Використовувати знання як інструмент для розв’язання життєвих проблем.
8). Генерувати нові ідеї, приймати нестандартні рішення й нести за них відповідальність.
9). Вміти запобігати та виходити з будь-яких конфліктних ситуацій.
10). Цілеспрямовано використовувати свій потенціал як для самореалізації в професійному й особистісному плані, так і в інтересах суспільства, держави.
11). Бережливо ставитись до свого здоров’я та здоров’я інших як до найвищої цінності.
12). Бути здатним до вибору численних альтернатив, які пропонує сучасне життя.
Отже, статус людини в суспільстві залежить від неї самої. Учень повинен розуміти необхідність постійної роботи над собою, розвитку життєвої компетентності, посилення відповідальності за своє майбутнє, за можливість досягнення життєвого успіху. Під формуванням життєвих компетентностей розуміють виховання у дитини здібність діяти адекватно у відповідних ситуаціях, застосовувати набуті знання на практиці, брати на себе відповідальність та вчитись протягом всього життя. Усе найголовніше та найважливіше для школяра відбувається на уроці, оскільки за роки свого навчання він відвідає майже 10 тисяч занять і не менш як 90 % робочого часу вчителя буде присвячено саме уроку: його плануванню, проведенню, модернізації, рефлексії над ним тощо.
Гарна школа починається з уроку. Час вносить корективи в структуру й типологію уроку, в методи і засоби навчання. Зрозуміло, що уроки в умовах компетентнісного навчання, в умовах співробітництва (вчитель-учень) потребують величезної підготовчої праці, великих знань. Щоб освіта була якісною, педагогічну діяльність слід спрямовувати не тільки на засвоєння учнями знань, предметних умінь і навичок, а й на засвоєння ними способів, методів і прийомів, на розвиток здібностей у пізнанні нового, незнайомого, на створення умов для розвитку самостійності та набуття ще в шкільному віці досвіду вирішення проблеми, реалізації своїх намагань як в освітній діяльності, так і загалом у суспільстві. Виходячи з нових реалій і потреб суспільства, особливістю сучасності стає те, що людина для самореалізації в суспільстві має набути вміння самостійно, усвідомлено робити вибір, активно діяти та природно сприймати зміни, вміти структурувати свій життєвий простір і вчитися протягом життя. Зміст навчання сам по собі, без спеціального формування прийомів розумової праці, не може автоматично розвивати інтелект учнів. Він є лише передумовою, підґрунтям для розвитку мислення. Тому колектив учителів наповнює процес навчання діяльністю та спрямовує на становлення свідомості й особистості. Учити дитину пізнавати свій внутрішній світ, свої потенціальні можливості, пізнавати світ іншої людини, вживатися в оточення, пізнавати реальність – це стало невід’ємною складовою освітньої діяльності вчителів.Оскільки процес, в якому поєднується, накопичення знань і пізнання, а також застосування цих знань, творить людину, яка вміє діяти, співчувати, розуміти свою причетність до того, що відбувається навколо неї, розуміти інших, бути толерантною, відповідальною, накопичувати досвід вирішення проблем, знаходити компроміс. Життя вимагає, щоб шкільне навчання давало можливості для формування досвіду розв’язання проблем і нестандартних завдань, досвіду спілкування та взаємодії, досвіду емоційно-ціннісного ставлення до оточуючого світу та до себе самого. Збагачення змісту освіти, забезпечення зв’язку з життям, залучення особисто важливої для дитини інформації, за діяння її емоційної сфери, організація навчальної діяльності не тільки на рівні відтворення знань, умінь і навичок, а й на творчому рівні, мають сприяти формуванню компетентності учнів. Інноваційні підходи до організації навчально-пізнавального процесу на уроці допоможуть подолати розрив між освітою та вимогами життя, дозволять істотно активізувати розумову та пізнавальну діяльності учнів, підвищать інтерес до навчальних предметів. Формування компетентностей учнів зумовлене не тільки реалізацією відповідного оновленого змісту освіти, але й адекватних методів та технологій навчання. Перелік цих методів є досить широким. Нині вітчизняні вчені поряд із традиційними уроками пропонують й інші форми організації навчального процесу: інтегрований урок, лекційно-семінарські або лекційно-практичні заняття, інтерактивні заняття, інформаційні технології, проектне навчання, продуктивне навчання та інші. Найкращий ефект з формування компетентностей має така форма навчання, за якої учень навчає інших того, чого хоче навчитися сам. На відміну від наукових знань, компетентності можна набути тільки через діяльність та ситуацію. Під діяльністю треба розуміти ділові та імітаційні ігри. Беручи участь у ділових та імітаціних іграх учні не просто ознайомлюються з певним видом діяльності, а вивчають її зсередини.Важливою частиною освітнього середовища є проекти. Можна стверджувати, що пройшовши через проектне навчання, учень набуває таких компетенцій:
1) Компетенцію розуміти.
Розуміти – тобто побачити логічні зв’язки навчального матеріалу через діяльність.
2) Компетенцію готовності
Бути готовим організувати діяльність та взяти на себе відповідальність за інших.
3) Компетенцію опанувати нову діяльність
Вміння опанувати нову діяльність, набути нових необхідних технік, умінь та навичок.
4) Компетенцію комунікативну
Вміти організувати комунікацію, зрозуміти співрозмовника, довести свою точку зору, вміти спілкуватись, вміти навчити цього інших.
До цього переліку з повним правом мають бути долучені частково-пошукові та дослідницькі методи навчання, які передбачають самостійну активну діяльність учнів, задіяння та розвиток їх творчого потенціалу, уміння самостійного опрацювання додаткових джерел, комунікативні та організаційні вміння. Не претендуючи на вичерпну характеристику всіх методів і технологій навчання, які можна використати для реалізації компетентнісного підходу, необхідно відзначити, що визначальною рисою цих методів є активна діяльність учнів як суб'єктів педагогічного процесу. Інформаційні та репродуктивні методи навчання неспроможні повною мірою забезпечити досягнення мети формування компетентності школярів. Використання цих методів має сформувати базу для реалізації активних методів навчання, так само як діяльність репродуктивного рівня має стати підґрунтям конструктивної та творчої діяльності. Перегляд ролі інформаційних і репродуктивних методів у структурі навчального процесу та необхідність зменшення їх питомої ваги на користь активних методів навчання є очевидними. Логічним продовженням огляду методів навчання є характеристика форм організації навчальної діяльності учнів для реалізації компетентнісного підходу. Фронтальна форма організації передбачає одночасне виконання однакової для всіх учнів роботи. Це найменш затратна для вчителя форма, але водночас і найменш результативна, виходячи з різного ступеня підготовки, реального фонду знань, комплексу психологічних характеристик учнів. Виходячи з цього, фронтальне опитування навряд чи може нині розглядатись як обов’язковий та тривалий за часом елемент уроку. Значно більший навчальний результат може забезпечити реалізація індивідуальної форми організації навчальної діяльності, яка передбачає врахування індивідуальних особливостей, темпу, рівня підготовки та навчальних можливостей учнів. Індивідуальна форма організації навчальної діяльності сприяє становленню самостійності, активності, відповідальності, і це робить реалізацію названої форми адекватною задачам формування компетентності учнів. Недоліки фронтальної (відсутність диференціації) та індивідуальної (відсутність спілкування та контактів між учнями) форм можуть бути компенсовані завдяки груповій формі організації навчальної діяльності. Правильно організована робота в парах, групах чи мікрогрупах дозволяє забезпечити активну діяльність учнів, передбачає розподіл обов'язків між ними, виконавчу та організаційну ініціативу, актуалізацію як досвіду самостійної діяльності, так і спільної роботи над розв’язанням конкретного завдання. Саме групова робота найбільш узгоджена з реаліями професійної діяльності дорослих. Таким чином, визначаючи ієрархію форм організації навчальної діяльності учнів у контексті компетентнішого підходу, можна дійти висновку про пріоритетність групової та індивідуальної форм організації навчальної діяльності. У системі компетентнісного підходу до навчання нових акцентів набувають вимоги до засобів навчання. Формування інформаційної компетентності передбачає обов'язкове використання в навчальному процесі комп’ютерної техніки й медіазасобів і забезпечення оволодіння учнів прийомами опрацювання інформації. Серед дидактичних збірників доцільно віддати перевагу таким з них, які містять комунікативно-ситуативні завдання, завдання, що вимагають залучення досвіду школярів, наближені до життя, що стимулюють активну мисленнєву діяльність учнів. Діяльність головних суб'єктів педагогічного процесу в контексті реалізації компетентнісного підходу до навчання також зазнає певних змін. Нові акценти в діяльності вчителя пов'язані з перерозподілом пріоритетів його функцій - від інформаційної до організаторської, консультативної, управлінської. Учитель має бути зараз не транслятором інформації, а організатором спрямованої на розв'язання навчальних завдань діяльності учнів. Закономірною є зміна акцентів і в учнівській діяльності - вона має бути активною, передбачати самостійну й самоосвітню роботу. Традиційними вимогами до сучасного компетентнісного уроку є те, що на заняттях учні повинні наводити приклади із життя, робити порівняння, висновки, працювати з підручником, здійснювати експеримент, заносити дані до таблиць, виконувати вимірювання та розрахунки, складати конспект уроку, висувати гіпотези, звертатися до свого практичного досвіду. Але, по-перше, абсолютно очевидно, що застосуванням окремого методу навчання чи навіть реалізацією певної технології повною мірою охопити формування всіх груп компетентностей навряд чи можливо. По-друге, названі технології не вичерпують арсеналу можливостей формування компетентності.
Автор: Турик К. В.
